health.unian.net | 29. Серп. 2010

Без грошей в нашій країні лікуватися не можна, можна тільки вмирати. Масштаб цієї біди складно усвідомити, поки на своїй шкірі не відчуєш всю красу охорони здоров`я.

Навесні моя мама звернулася в районну поліклініку підмосковної Балашихи з скаргами на болі в серці. ЕКГ показала гостру аритмію. Місцевий кардіолог прописав їй «пігулки» і відправив додому — відпочивати після 5-годинного стояння в черзі серед тих, хто зітхає, голосить, а часом і літніх людей, що стогнуть.

Після прийому «пігулок» почався серцевий напад. Далі — кола пекла: «швидка», яка не їхала (до тих пір, поки операторові не пообіцяли добре віддячити всій команді), лікарня, в якій не було місць (поки не влаштували скандал у головлікаря), лікування, яке привело до реанімації і трьох клінічних смертей. Платили всім — бригаді реаніматологів, кожній няньці, а коли криза минула — палатному лікареві, медсестрам і всім фахівцям, які брали аналізи.

Те, що відбувається в районних лікарнях з людьми, чиї родичі не в змозі щодня викладати по декілька тисяч, — страшно.

Таких людей не те що не лікують — їх натурально вбивають. Не підходять, не беруть аналізи, не дають необхідних ліків. Одній жінці, що випадково потрапила з інсультом саме в цю лікарню (вона їхала на дачу), замість необхідного препарату через крапельницю вводили фізіологічний розчин — воду. Причому ліки були в наявності, але, по словах завідувачки неврологічного відділення, не призначалися для людей з московською пропискою! Не повірила б в цю історію, якби та жінка не виявилася маминою сусідкою по реанімації. На фізіологічному розчині вона протрималася недовго, і, як тільки підключений до неї апарат став показувати рівну лінію, її накрили і відвезли в морг.

Медсестри плутають пігулки, грубіянять, відмовляються вимірювати тиск важкохворим («У нас тут всі такі!»), прибиральниця заглядає в палату раз в тиждень, а від «професіоналізму» лікарів взагалі волосся дибки встає. Після 4 годин дня у пошуках єдиного на всю лікарню чергового лікаря доводиться бігати по поверхах. Разносниці їжі шиплять «Швидше!», і ті, хто не встигає вчасно доплестися до каструль зі своїми тарілками, залишаються без обіду. Хворі розмовляють з медперсоналом приниженим, благальним тоном. Все це виглядає огидно.

Якщо не купувати день за днем лікарняний персонал, можна відразу готуватися до гіршого. Вранці з палат вивозять трупи — доведи потім, лікарська це помилка або доля. Спасибі на тому, що як тільки мама стала транспортабельною, її виписали: «Ми зробили все можливе». Вирватися звідти було щастям.

Опинившись у Федеральному центрі ім. Бакульова, ми потрапили в паралельну реальність. Лікарі розуміють (!) і дохідливо пояснюють родичам причини і суть хвороби, знаходяться у відділенні до 9-10 вечора, працівники їдальні посміхаються (це здається взагалі чимось інопланетним). Люди зі всієї Росії — щасливчики — приїжджають до Лео Бокерія і його підлеглих робити операції на серці, які дають їм шанс на нове життя. Одержати квоту на лікування украй складно, доводиться оббивати пороги численних інстанцій, а час не чекає, серце може зупинитися у будь-який момент. Таких центрів на всю країну від сили три, при цьому серцево-судинні захворювання першим рядком стоять в списку причин смертності росіян. Дізнатися, знайти, добитися — все це вимагає величезної кількості сил, часу, матеріальних витрат. А часто хворі і їх родичі просто не знають, що шанс на порятунок — є!

Та і пробити бюрократичну стіну іноді просто неможливо. Я бачила десятки людей, що зневірилися, в Московському департаменті охорони здоров`я. Всі вони намагаються одержати направлення в лікарні, на операції. Старенький сидів і безшумно плакав, а потім, коли в десятий раз не зміг одержати путівку в хоспис для хворої на рак дружини, відрізував: «Більше не прийду». У таких людей залишається один вихід — оплачувати кваліфіковане лікування зі своєї кишені. Але ви знаєте, скільки коштує ліжко-день в хорошій (державній) московській лікарні? В середньому 2500-3500 рублів. Не рахуючи вартості аналізів, операцій, процедур. У приватних клініках — дорожче. А вартість операцій нерідко сягає вартості квартир. Нам пощастило, ми врятувалися. А мільйони росіян — ні.

Днями я зайшла в злощасну районну поліклініку забрати мамину карту, де зафіксована волаюча лікарська некомпетентність. На лікаря, що відправив додому, а не прямо в лікарню пацієнта під час нападу аритмії, елементарно завести кримінальну справу. І таких прецедентів в його практиці, я упевнена, дуже багато. Але до суду ніхто не йде. Лікар досі лікує... Після похоронів у нас прийнято плакати і нарікати на долю, а не розбиратися з тими, хто винен у смерті близьких.

Чому ж американці не проковтують такі речі? Вони не прощають біль і втрату близьких. Пригадати хоч би судовий розгляд з лікарем Майкла Джексона. Можливо, саме завдяки свідомості наших заокеанських сусідів їх лікарі одержують гідні зарплати і дорожать своєю професією. А наші підробляють продавцями в аптеках — в кращому разі. Вони витрачають вільний від роботи час не на підвищення кваліфікації, а на здобуття їжі для власних дітей. І як їм не брати хабаря?

У поліклініці я почула, як товстуха в білому халаті відчитувала немолоду жінку: «Ні, ну а що ви хочете, вам вже за 60. Не треба до мене ходити по дурницях!» Ніхто з тих, що товпилися навколо пенсіонерів не обурився. Цікаво, а вони в курсі, що їх європейським сусідам не гидуватимуть робити операції і в 80, і 90 років? І ті продовжують радіти життю, подорожувати, вчитися. Їх ніхто не гонить в могилу після 60, не говорить, мовляв, вік, що поробиш.

Ольга Коробіцина

aif.ru